Site Overlay

Історія Слави і Ізидора Волошанських

Завжди коли Славу запитували: «Чому Пані рятувала Євреїв?», вона відповідала: «Я? Євреїв? Ні, я не рятувала євреїв, я рятувала людей, приятелів, знайомих». «Пані було тоді 24 роки, не було страшно?»

«Чого тут боятись? Людину можна вбити лише раз, а не 39 разів.” – так постійно відповідала Слава Волошанська.

Історія її життя відображається у кожному поколінні нашої родини, ми є Славою.

Вибір, який кожного разу робила та молода дівчина разом зі своїм майбутнім чоловіком Ізиком визначили напрямок нашого життя і позбавили нас страху перед невизначеністю, вони стали прикладом відваги, яка гартувала нас.

Помираючи на наших руках в грудні 2006 року, розповіла мені і моєму чоловікові Петру, що нічого не боїться і що не маємо відміняти запланованого на січень шлюбу і весілля, бо вона так хоче і все. Хотіла рятувати люди – і рятувала, хотіла померти, бо втратила зір і померла.

Коли їй було всього вісім років, вона прийшла до батька і сказала, що не буде ходити на заняття по релігії, тому що їй не подобається священик, і … вона не ходила.

Народжена в Бориславлі 9 лютого 1919 року друга дитина Єви і Ярослава Скольських. Коли її питали про своє ім’я, то завжди відповідала, що до холери знає, хто дає ім’я дівчинці по батьку. Якийсь жах. Її старший брат Збишек, коли почалась війна втік з дому і приєднався до армії Андерса і більше не повернувся до Польщі. До комуністичної не хотів. Молодша на 2 роки сестра Дануся, живе і мешкає до сьогодні в Отвоцьку. Слава мала серйозну ваду зору, її називали Сліпа Тютя і Кубуш.

ЗМІ:

https://www.polskieradio.pl/130/2788/Artykul/1145355,Czas-Sprawiedliwych

Саме так вона розповідає про свої військові спогади:

“Народилась 9 лютого 1919 року в Бориславі, але до школи пішла в Дрогобичу.

У 1937 році здала випускний екзамен, жила тоді з батьками, а моя сестра ходила ще до школи. Війна спіткала її в Гдині. Останнього серпневого дня поверталась до дому. Брат Збишек пішов на війну, і більше не повернувся до Польщі. Був у німецькому полоні, а ми спочатку пережили окупацію радянську в страшний спосіб, не могли звикнути до цього. Не можна було навіть вийти на вулицю, пізніше 1941 року вибухнула німецько-російська війна.

Знову  війна спіткала мене не в Дрогобичу, тільки у Львові. Поїхала на весілля знайомої. Коли поверталась потягом, було вже після шлюбу. Львів був збомбардованим. Не був цілком зруйнованим, але думали навпаки , бо бачили розстріляний трамвай. Тоді було страшно. Росіяни як відступали замордовали всіх… Бачила приниження євреїв, коли вони мусили виносити трупи, биті батогами, мордовані, порізані і застрелені на вулицях, тоді як хтось поводився не так як хотіли німці. Хотіла як найшвидше повернутись додому, але перед тією грозою війни нікуди не вдалось втекти.

Один з перших моментів, який справив на мене страшне враження, то було на моїй вулиці, де мешкала з батьками. Повертаючись від подружки я побачила як Німець кидав маленьку дитину до в’язниці а мати з другою грудною дитиною відчайдушно намагалась ввійти до тієї в’язниці. Коли повернулась додому, то страшно плакала і не могла заспокоїтись.

Наступного дня разом з сестрою йшла до міста і побачила дівчинку, яка говорила щось до свого відображення у вікні: “Не хотіла їсти раніше хліба з маслом, а зараз їж шкіркі і вони тобі смакують”. Повертаючись додому побачили групу людей під будинком, виявилось, що там ціла родина отруїлась, не маючи бажання дістатись в руки Німців, бо перед тим мали забрати євреїв з нашої вулиці.

В тей період зустріла свого чоловіка в будинку моєї подружки, який дружив з її набагато старшим братом. Мій чоловік був старший від мене на 11 років і він познайомив мене з євреями, його приятелями. Вони збирались на вулиці Шашкевича у його двох приятелів Зайфертів. Там я пізнала більшість людей, яких потім разом рятували в підвалі. Між іншим, була там може 2, або 3-річна дівчинка Аня Ліндт. Її батьки просили, щоб я взяла ту малу до себе, вона говорила про себе “червона як помідор, руда як морква». Фактично, нашою вулицею ходили Німці по двоє і шукали євреїв від дому до дому.

Попросила маму і сестру, щоб вишли з дому, але Аню поставила прямо у вікні.

Подумала, що Німці не підозрюватимуть, що можна виставити єврейську дитину просто так у вікні.

Я була теж трохи рудою і її можна було прийняти за мою дитину. І так я її урятувала. Ми так її рятували декілька разів. Була наймолодшою дитиною в нашому підвалі. Потім було створено гетто, то був 1942 рік. На жаль, жодну свою однокласницю, я не змогла врятувати”. Одна врятувалась, але незалежно від дій Слави. Інші дівчата загинули.

Разом з Ізидором Волошанським у 1942 році почали ми допомагати так, що коли проходила якась акція, то він збирав Євреїв до підвалу в майстерні у якій працював. Слава з Ізиком приносили їм їжу через кожні 2-3 дні. Слава чекала на подвір’ї, а Ізик заносив її. Коли створили гетто, ті люди, які не хотіли йти туди, або не могли, бо було відомо, що їх там вб’ють,  прийняли рішення заховатись у сховищі, яке приготувала для них єврейська родина. Власниками того будинку була родина Зайферт при вулиці Шашкевича 9. Вони збудували сховище при підтримці Пана Стоцка, який був паркетником, столярем, дуже добрим майстром, мав там сховати свою дружину з двома дітьми і няньою, а також родину Зайферт, крім молодих. Зробили їм підробні слов’янські документи і вони виїхали. Старші з родини Зайферт пішли до гетто і там загинули. У сховищі сховалась сестра Зайфертів Пані Хендлова, яка працювала бухгалтером і сховала там свого чоловіка, який взагалі не розмовляв польською і доньку. Пан Сток сховав свої 2 доньки і домробітницю, а також сховалась Пані Розенберг, яка не хотіла йти до гетто і її донька Хела, яка стала свідком, як Німець розстріляв її батька. Ми мали турбуватись про них і приносити їжу. Пані Хендлова працювала в тому ж будинку. Там було бюро і 2кімнати. Ми мали 3 кімнати, окрім того на партері були ще 2 кімнати . На горі жив Німець наглядач Херзер, він проживав з домробітницею, для нас то було вигідно, бо не потрібно було шукати будинку, де проживали Німці. Може думали, що він має над нами контроль. Пані Хендлова, мала кожного ранку ходити до гетто, але не робила того і спала в нашому помешканні. Користувалась нашою ванною і мала у нас своє місце, але в першу чергу могла спілкуватись з чоловіком і донькою, які були у підвалі. Вхід до підвалу був через коридор між канцелярією і кухньою в нашому будинку. Проте, то було дуже небезпечно, говорила раніше, щоб замурували його і зробили вихід в паркеті, в кухні. Пан Сток то зробив, він ще працював разом з дружиною, але вони тільки час від часу приходили. Приносили щось поїсти, як вдавалось щось їм знайти, але основну їжу приносили ми з чоловіком. В той час як вони приходили, до нашого помешкання хотів приходити ще 1 Німець. Родині Хежеровим, з першого поверху, то було не вигідно, бо він пив. Проживав з коханкою, не хотів, щоб його дружина у Відні дізналась про його успіхи і як він проживає в Дрогобичу. Запропонував моєму чоловіку, щоби він провів свого батька Миколу з донькою Стефанією до того помешкання, але, не можна було їх провести, і тоді ж ми прийняли рішення одружитись. В тей час приєдналось ще 2-3 особи, і група збільшилась. Як одружувались то їх було 14 людей, а то був рік 1943 зима в січні, 6 січня ми одружились.

Слава в першому класі початкової школи в Дрогобичі (дівчинка, в білій блузці, перша справа)

14 осіб, то великий гурт, я щоденно ходила до різних магазинів за покупками, ніхто мене не знав, а господарством займалась моя мама Єва Скольська. Ніхто і не знав, скільки людей ми рятували. Навіть коли мене хтось пізнавав, то говорила, що роблю покупки для батьків далекої подруги, яка крім того кажучи мала 18 євреїв, але не у власному будинку, а на роботі. Чоловік їздив на вокзал і купував від продавців, каші, муку, якщо не вдавалось купити, їхав і повертався доріжками, доріжки були кінними. Від вокзалу до нас було приблизно 3.5 км. Всі робили запаси, нікого це не дивувало, що хтось робить запаси. Я старалась, щоб ніхто не бачив моїх запасів, які зникали того ж самого дня у підвалі. Вони мали в підвалі газ, світло і могли там готувати, але основну їжу готували в нашій кухні, наприклад кашу готували вночі. Вдень вони спали. Вночі жили, мились, їли, бо тоді ніхто в офісі не чув і тоді не було нікого. Німця не боялись, я була з ним у чудових стосунках, він прекрасно розмовляв польською, походив з Транівських Гір, мені він лише говорив, що його коханка його боїться, бо під Дрогобичем були партизани. Мене і мого чоловіка він не залякував, але насторожливо тупав ногами, коли йому довго не відкривали ворота, бо наш наглядач помер. Віддав він також до табору чоловіка, який займався його конем. Щоденно сам їздив на коні, а того чоловіка провів до місця страт до гетта на Стріховні. Ніхто навіть, не міг уявити, що ми маємо підвал. Якби хтось дізнався, то ми б уже не жили. Ніхто не знав, мої батьки не знали, моя сестра Дануся теж не знала, єдина моя однокласниця знала. Вона мала ту саму вигоду, що і ми. Часом допомагали одне одному. Якщо вона мала більше їжі і не могла донести до своїх, то приносила нам. Я в свою чергу мінялась з нею. Наприклад, якщо приходила Пані з молоком, то говорила, що беру теж для неї, а у її будинку їх було п’ятеро. Взагалі з їжею було тяжко в період окупації. Пережили, тоді з голоду ніхто не помер.

В тим будинку проживала ще Пані на слов’янських документах – Галина Єкерська, єврейка з тяжкохворим чоловіком, хворим на туберкульоз. Вона працювала на тій посаді, яку раніше займала Пані Хендлоу. Я підозрювала, що у неї ще хтось є, тому що вночі я чула жахливий кашель. Вона зізналася нам в тому, що вона з чоловіком, і Ізек відвів його до лікаря, але вже було занадто пізно йому допомогти. У критичний момент я покликала лікаря, щоб вона прийшла до дитини. Вона вже нічим не могла йому допомогти, сказала, що залишилось йому кілька годин, може 1 день. Фактично він помер. Пані Єкерська кинула нам ключі і пішла, сказавши: “Поховайте його!” Вона повернулася через три дні і забрала свої речі. Більше я її не бачила. Вона вижила, тому що люди бачили її після війни. Це була страшна ніч, коли Пані Єкерська ховала свого чоловіка.

А тим часом чоловік їздив до міста. Час від часу він повертався з розкаяним обличчям, і тоді я знала, що у нас будуть нові люди. Треба було попередити тих, хто внизу, щоб готували нове місце. Тобто копати землю і ховались між двох поверхів. Між нашою підлогою і технічною підлогою було 25 сантиметрів, туди кидали землю, з новоспеченого осередку на наступних мешканців. Там було не високо, дорослий не міг випрямитися. Маленькі діти могли встати з труднощами, їм доводилося лежати. У нас було багато книг, я намагалася дати їм щось почитати, вони вони займались якимсь рукоділлям, шили, багато читали, грали в карти, сперечалися в перерві між картками. Одного з них називали капітаном, якому здавалося, що він господар життя і смерті, прийшов до мене наверх і каже:”Слава на Дзюмка я виніс смертний вирок”.

Це був літній чоловік у віці моєї мами, я відповіла йому: “Пане Лікарю, я рятую вас від смерті, а Ви говорите мені, що я когось засуджую до смертного вироку? Як ви збираєтеся виконати цей вирок?” Звичайно, ніхто не постраждав, він просто був таким імпульсивним. Одного разу Пані посварилися, облили себе якоюсь водою. Тоді було важко, в такій тісноті все витримати, спускалася на низ, але мій чоловік частіше спускався і грав з ними в карти. Я набагато рідше. Спочатку я завагітніла, а потім доглядала за дитиною.

В таких умовах народилася моя дочка. 4 серпня 1943 року до цього часу у нас вже було близько 30 осіб.

На жаль, доводилося прибирати відра з відходами, там не було каналізації, не було нічого, воду треба було доносити. Це було жахливо, тому що моєму чоловікові довелося пройти по вузькому коридору метрів на десять, а Німець теж міг помітити, як він виходить з відрами з підвалу і як входить туди. Я сказала йому, нехай вони копають і дійдуть до нашої лінії. Вони були на одній лінії, під кухнею, а інша група-під їдальнею. Я сказала, нехай копають. ті не знали, а у нас не вистачило сміливості сказати їм, що через хвилину приєднається до них ще 5 осіб. Вони докопалися, це здивування тих і інших, тих, що копали, що у них є світло, газ, вода і так багато людей. А ті, що до них докопалися. Так зібралося 39 осіб. І, схоже, вони були останніми. Так треба було жити далі.

То тривало і тривало, кожен день і кожна мить несла небезпеку.

Так, але людина звикає до певних ситуацій. Поки я була спокійна, нічого не відбувалося, не шукали євреїв в місті, я співала колискові для моєї дочки. Вони знали, що коли я співаю, все добре. Якщо я не співала, то вони хвилювалися. І я могла просто не співати, тому що мені було сумно, вони думали, що ми в якійсь мірі під загрозою.

Слава і Ізидор Волашанські з дочкою Ганною

З часом людина звикає до певних ситуацій. Поки я була спокійна, нічого не відбувалося, не шукали євреїв в місті, я співала колискові моєї дочки. Вони знали, що коли я співаю, все добре. Якщо я не співала, то вони хвилювалися. І я могла просто не співати, тому що мені було сумно, вони думали, що ми в якійсь мірі під загрозою.

Так ми собі жили, аж до того часу, поки одна жінка не завагітніла. Ми чекали, а Росіяни тоді були вже під Тернополем, в березні, або в квітні  зупинились бої на фронті. Ми постійно слухали радіо, бо мали його, слухали Спільну Європу і знали, що фронт не рухається в нашу сторону. Та Пані народила дитину, але на жаль, мертву. Вона в тому будинку і похована, там під підлогою. З нею було троє лікарів, вона народила нормально так без будь-яких ускладнень. Пізніше я дізналася, що моя найкраща подруга, з якою я познайомилася під час війни, а вона була набагато старше мене, теж повинна була народжувати. Насправді я дізналася, коли вона вже народила, я взагалі не знала, що вона вагітна. Мій чоловік сказав мені тоді, що ти ідіотка, як ти могла не помітити. Але я така, якщо хтось не скаже, то я не знаю. На жаль, вона народила, але не вийшла плацента. Вона була важко хворою, осліпла. Тоді я сказала тим лікарям, серед яких був лікар Мішл, що її потрібно прооперувати. Вони говорили, що немають інструментів. Я сказала їм, що постараюсь знайти, тому що батько моєї шкільної подруги – лікар-гінеколог, перш ніж він пішов, вона прийшла до мене, як лікар, розповів мені, де сховав інструменти. Вони були у дружини одного лікаря, якого німці заарештували. Вона повинна була видати мені ці інструменти, якщо вони мені будуть потрібні. Я вирішила, що піду до пані Квашневської і принесу ці інструменти. А вони відмовлялись оперувати. Я не могла уявити, що вона може померти, я так до неї прив’язалася, для мене це було щось жахливе. Я згадала, що є один Пан, якого звали Ватенрот, і у нього була дивовижна хода, він займався їхнім садом, тому що був інженером-фермером.

У нього було багато можливостей допомогти людям. Я подзвонила йому і домовилася з ним про зустріч в такому місці, щоб мене ніхто не бачив, на цегельному заводі. Я розповіла йому всю історію. Я не сказала, що це від нашого дому,тільки, що це моя подруга, яка вийшла з лісу і народила дитину, і її потрібно прооперувати. Він організував лікарню, надіслав коня з возом. Ми відвезли її туди, а коли я повернулася додому, виявилося, що лікар в останній момент злякався і велів їй йти геть. Того воза вже не було. До нашого будинку було близько півтора кілометрів, може менше. Як вона дісталася до будинку, я не знаю, я тим часом ходила до батьків, я завжди під час таких ситуацій віддавала дитину своїм батькам. Я приводила Аню до мами, говорила їй, що до нас хтось прийде, завжди знаходила якийсь привід, щоб дитину мамі залишити. Дитину я залишила і повернулася додому, не любила залишати дому одного. Я повернулася, а доглядач мені каже: “Пані Ваша кузина хвора, вона лежить на порозі.” Я злякалася, чоловіка теж не було. Я підняла її і якось затягла в квартиру. У нас було три під’їзди: від ганку, від парадного, я потягла її в кімнату, замкнула двері. Тим часом прийшов мій чоловік, я йому розповіла що сталось, що лікар вигнав Хелі з лікарні, вона вже внизу, тому що її забрали, і вони згодились тоді зробити операцію. Ми були впевнені, що це кінець для всіх нас. Доглядач бачив її, в лікарні вона була, вони тоді радилися і сказали, щоб ми вийшли з дому і залишили їх своїй на милість долі. Ми відмовились. Я й уявити собі не могла, що німці приходять і витягують з підвалу 39 чоловік  і семеро дітей. У підвалі було семеро дітей, що в них стрілятимуть, і де у дворі ?

Ми сказали, що залишаємось. Операція була проведена, Хела через кілька днів відновила зір.

Потім, через роки, вона народила сина Юрка, але, на жаль, після смерті чоловіка не змогла без нього жити і наклала на себе руки. Війна в них була. Юрек не підтримує з нами зв’язок, у мене вдома його книги з вивчення англійської та лижні штани, найкрасивіші в світі, хоча чоловічі …

Вручення медалі в Яд Вашомі

Тоді був вже червень. Червень 1943 року. Тоді ми вже чекали  на наближення фронту. Німці вже почали тікати, якось я йшла по магазинах з моєю подругою Стаською, з якою тоді дружила, нас щось пов’язувало і їхали німецькі танки і до них було щось прив’язано. Я кажу, що це вони тягнуть в цих танках? І раптом говорить людина в німецькій формі і каже рідким польським тоном: “так повертаються герої з фронту.” Я з цією людиною зіткнулася, коли працювала на чавунному ливарному заводі.

Під час війни я деякий час працювала на залізному ливарному заводі в німецькі часи до 4-5-го місяця вагітності, потім перестала працювати. З’ясувалося після війни, що це був поляк – шпигун з Дрогобича. Він був у німецькій армії просто шпигуном. Я дізналася про це після війни. Може бути, він навіть якимось чином був пов’язаний з німцями, але він відчував себе поляком. Пізніше я поговорила з ним після війни. Поруч з моїми батьками жили дві дівчинки Шумахерівни, у них було німецьке прізвище,  і здається, їх батько був м’ясником. Він був дуже красивим чоловіком, моя сестра навіть визнала то, що вони, можливо, folkslists не підписали, але вони ходять з німцями. Потім з’ясувалося, що він там був.

Працюючи на чавунному ливарному заводі, як повертався мій чоловік, я давала йому такі аусвайси, довідки, що працюю. Не знаю, скільки я їх видала, але всюди підписувалася дівочим прізвищем: Скольська.

Кожен раз, коли ми поверталися додому, приходили спочатку в контору, там нас чекала місіс Хенделова, щоб ми знали, чи сталось щось чи ні. Може були німці, а може і ні, але на Пані тут чекає Пан і виявлось, що мене чекав німець у мундирі Фельджандарма, я злякалась.

“Пані Волошанська я будинку Скольських?”

Я відповіла: “Так”. Ми не будемо тут розмовляти, говорить він до мене німецькою, ми будемо говорити у вашій квартирі. Коли ми увійшли в квартиру, він заговорив найчистішою польською мовою, що він при виконанні, уміє зберігати таємниці і має завдання в Дрогобичі. У Дрогобичі був тоді найбільший нафтопереробний завод навіть у Європі – Польмін. І він повинен був підготувати план його бомбардування. , якийсь ситуативний план, він був інженером за освітою і другом брата мого чоловіка (Олександра Волошанського), вони разом працювали на авіазаводі в Любліні. У нього було тільки одне прохання, щоб я куди-небудь сховала його папку з документами. Крім схованки з людьми, у нас була ще інша, під диваном, там я сховала його папку. Він сказав мені, що через 2 тижні забере її. Розповів мені, хто він такий і як знайшов мене. Контролюючи людей, що їдуть в поїзді, він зустрів жінку, яка впевнено показала підписаний мною документ, на питання хто дав їй його, підтвердила, що Пані Волошанська. Він дружив з братом мого чоловіка, з яким вони пройшли всю військову службу, у Франції їх розділили. Брат чоловіка поїхав до Марокко, а він до Англії. Його кілька разів перекидували, я не пам’ятаю його прізвища, але його звали Стефан. Він прийшов у вівторок, вже в цивільному, вже не в формі. Сказав, що в середу наступного тижня ми повинні слухати радіо Бі-бі-сі, і будуть привітання від Стефана. Насправді це був привіт від Стефана. Я думала, що це вже кінець історії. Однак, так як жили ми тоді у Вроцлаві, я поверталась з дочкою з прогулянки, і покоївка повідомила меня, що якийсь Пан чекає мене. Я заходжу, і тут мене чекав знайомий чоловік запитував: “Ви не впізнаєте Стефана ?” Він не жив у Вроцлаві, але знайшов нас. Такими були наші пригоди. Ми з чоловіком не входили ні в одну організацію. У нас була своя приватна організація. Я ніколи не належала до жодної організації, тому що мені не подобалось, щоб мною керували. Я визнаю тільки свій власний режим.

Слава в Яд Вашомі у свого дерева на Алеї праведників

Які були мотиви цього вчинку, я розумію, що це був чистий гуманізм і доброзичливість до людей. Однак день за днем нам загрожувала, як і тим людям, яких ми переховували, смертна кара.

Коли ми вирішили це зробити, ще на початку цього у цьому підвалі було 7 чоловік, що я повинна була їм сказати – ідіть геть? І подивитися, як їх розстріляють, або дізнатися, що їх розстріляли на найближчій вулиці або в Брониці. Головним місцем страти були Брониці, це приблизно 6-7 кілометрах від Дрогобицького лісу, де розстрілювали євреїв. Одного разу прийшла Пані, теж дуже хороша знайома мого чоловіка, яка вилізла з-під купи убитих, вся в крові і в грязі, розбудила нас вранці. Ми хотіли сховати її у нас, але вона не хотіла говорити, що у неї є слов’янські документи, просто її якось несподівано спіймали, і вона їде до Львова. Вона просила тільки прийняти ванну і переодягнутися. Я не знаю, що з нею сталося, чи вижила вона. Вона більше до нас не зверталася.

Коли все це почалося, то вже не було шляху назад, хіба що для того, щоб приректи себе на вічне каяття, що, могло б, все вийти, а ми від цього відмовилися. У нас було тільки одне правило – ми ніколи не брали за це гроші. Ні копійки, це повинно бути самовіддано, в іншим випадку нічого не вийшло б.

Підтвердженням цих слів є одна фраза в книзі Генріха Грінберга “Дрогобич, Дрогобич”… .

Одного разу до мене прийшла моя подруга, яка теж допомагала рятувати людей, сказала нам, що є один ювелір зі Львова, який дає мішечок з діамантами, щоб заховали його, але я сказала їй тоді, що Стасю не сердься, але нехай він шукає когось іншого за діаманти. У нас тоді було вже 39 осіб. Більше не було місця, і тим більше, що він страждав клаустрофобією, мені було ніде його тримати. У квартирі я б піддавала себе і інших небезпеці. Втім, я не хотіла грошей, не хотіла нічого. Я хотіла дати життя людям і собі. Я теж хотіла врятувати себе.

Як виглядав кожен нормальний день?

Я була вдома, чоловік працював, постійно ходила по магазинах. Наш будинок на вулиці Шашкевича був на перетині Грюнвальдської вулиці. Кожного разу, коли я поверталася, я дивилася, чи немає групи людей на нашій вулиці. Я перевіряла, чи не сталося чогось, чи не забирали цих людей.І як ні в чому не бувало я спокійно поверталася додому. Приносила їжу. Я щось випила і знову шла купувати їжу, і так весь день. Коли народилася дитина, я весь час ходила туди-сюди, щоб купити їжу. Дрогобич був великим містом. Від кінця до кінця міста було близько 6 км, магазинів було досить багато, звичайно, не було якихось предметів розкоші. Пізніше виникла проблема. У деяких людей вже не було грошей. Треба було просити інших за цих людей, деякі бунтували, але я говорила досить різко: “Вони важко виживають, і не можуть померти з голоду. Всі все одно врятуються. Це все тривало тривало 22 місяці з вересня 1942 року по серпень 1944 року.

4 серпня, коли моїй дочці Ані виповнилося рік, на її день народження прийшли Росіяни.

Свідчення Слави