Жіноча імперія: Катажина Скопець - допомагати - це наша сімейна традиція

Історія Катерини Скопець про те, чому допомагати - у неї в генах.

Кася Скопець керує Фундацією Слави та Ізека Волосянських "Humanosh". Наразі фонд зосереджується на допомозі політичним біженцям з Білорусі. Ці люди тікають зі своєї країни часто з одним рюкзаком, тому їхні потреби дуже великі. Саме тому цього року у Варшаві було створено "Мирний дім" - місце, куди біженці звертаються перед тим, як знайти роботу, цільову квартиру, школу чи дитячий садок для своїх дітей. Кася та її колеги пропонують саме таку практичну допомогу. За освітою Кася - культуролог, піарник і маркетолог, культурний менеджер і фандрейзер. Вона працювала, зокрема, в PZU, Compensa, Deutsche Bank, Королівських лазнях, а також займалася маркетингом Vienna Life. Після багатьох років роботи в транснаціональних корпораціях вона вирішила залишити свою постійну роботу і зосередитися на допомозі людям.

- Допомагати - це в мене в генах. Я онука Праведника. Мої дідусь і бабуся врятували 39 євреїв під час війни. У моєї бабусі на той час вже була маленька дитина, моя мама, але вона вважала, що це правильно. Вони не були для неї євреями, просто її друзями, знайомими - штатів.

Маючи двох власних дітей (Сьюзі 12 років, Френк 4 роки), вони з чоловіком вирішили подбати про Чіме, дівчинку з Тибету. У віці 11 років Чіме покинула рідну домівку і втекла через Гімалаї до Індії, де пішла до школи. Через те, що вона погано вчилася, її виключили зі школи. Для маленької дівчинки з Тибету в такій ситуації є лише два виходи - стати повією або... швачкою. І тут виникла ще одна проблема - Чіме не вміла шити. На допомогу прийшов її дядько Аджамлама та Фонд Сам Джуб Лінг, який на запрошення Беднарського шкільного комплексу вирішив привезти її до Польщі в рамках програми Multi-kulti. Її двоюрідні сестри Сонам і Лодрома, які також приїхали раніше на запрошення Фонду, дядька Аджама і школи, вже були в Польщі. Сім'я Касі зустрічалася з дівчатами кілька разів, коли з'ясувалося, що Фундація "Аяма" шукає дім не лише для вісімнадцятирічної Чіме, а й для Лодроми, яка була на два роки молодша, та Сонам, якій було чотирнадцять. Дівчата вже перебували в Польщі, тож польською мовою говорили погано. Чіме знала лише тибетську мову.

Кася та її сім'я вирішили запросити дівчат до себе на канікули, і у вересні Сонам переїхала в кімнату до Зузі, на її прохання. Це було нелегко, у них не було ніякого досвіду, до того ж, Сонам не мала документів.

- Пані з Фонду подала нам ідею поїхати до Тибету, де ми мали познайомитися з батьками Сонам. Не довго думаючи, ми втрьох вирушили туди. Разом з візами і готовністю взяти на себе опіку, ми взяли з собою фотографії Сонам і Зузі, цілий рюкзак іграшок, лист Сонам до батьків і каблучку моєї бабусі, яку ми хотіли подарувати мамі Сонам, а також документ, складений перед поїздкою, в якому її батько довіряє нам свою дитину. згадує Кася.

Їм це вдалося, і вони почали нове життя з трьома дітьми. Їм дуже допомагали знайомі, друзі. Завжди були зайві лижі, іграшки, одяг. Коли мама Сонам померла від раку, у них зародилася думка усиновити Канджі - її молодшу сестру. Фінансове становище сім'ї на той час стояло на заваді, але знову на їхньому шляху траплялися добрі люди.

Сьогодні Сонам вже є лікарем, а Кандзі збирається розпочати навчання.

Завдяки цьому досвіду ми знаємо, як зробити неможливе можливим. Ми знаємо, як допомогти біженцям подолати бар'єри, що заважають їм елементарно функціонувати в нашій країні. Ми точно знаємо, як поводитися з дітьми, коли вирішення найпростіших питань часто ще більше ускладнюється їхнім неповним правовим статусом.

Читайте статтю за посиланням www.ikmag.pl